Фільми потрібно знімати задля краси.
Це найкращий спосіб бути щирим.
М. Антоніоні
«Фотозбільшення» – це одна з найкращих робіт режисера Мікеланджело Антоніоні. Фільм отримав безліч нагород та зібрав три головні нагороди на Каннському, Берлінському та Венеційському фестивалів.
Короткий зміст
Фільм розповідає історію одного фотографа, який став випадково свідком вбивства, що закарбувалося на плівці фотоапарату головного героя. Все розпочинається з буднів фотографа Томаса. Він фотографує моделей та вирішує вбити час у прогулянці парком. У парку він зустрічає двох коханців, яких вирішує сфотографувати. Дівчина, помітивши фотографа, вимагає у нього, щоб він видалив знімки. Натомість Томас говорить, що вони йому потрібні. Дівчина підсторожила фотографа біля студії та продовжила вимагати плівки. Хлопець навмисно віддає не ту плівку. Далі Томас проявляє вже справжню плівку та завдяки фотозбільшенню помічає пістолет у кущах та тіло людини. Фотограф йде у парк та знаходить труп чоловіка, який був на побаченні. Після цього Томас повертається у студію та не знаходить жодної плівки з місця злочину. Залишається тільки одна фотографія, яка не може довести склад злочину. Після усіх подій Томас поринає у нічне життя Лондону. Уранці фотограф повертається на місце злочину, але трупу вже не має, як і останньої зачіпки для розкриття справи. Кінець фільму супроводжує сцена з мімами, які грають у теніс, точніше симулюють гру. Фотограф приймає правила гри, підкинувши мімам м’яча. Згодом фігура героя зникає та залишається тільки зелений газон.
«Фотозбільшення» відносять до цінностей екзистенціалізму. Ключова ідея екзистенціалізму – це акцент на сутності людині та її почуттях. Тягар та відповідальність за все несе тільки людина. Люди знаходяться у постійному пошуку сенсу там, де його не має апріорі [6]. Відповідно до жанрової категорії, «Фотозбільшення» відносять до драми, трилера та детективу, але у першу чергу фільми Антоніоні – це абстрактне бачення світу, що позбавляє глядача чіткої сюжетної лінії, але при цьому надає естетики у кадри: доречно підібрана кольорова палітра, що поєднується з алюзіями з максимальною уважністю до деталей. У цьому фільмі Антоніоні спекулює та ловить глядача на гачок через натяки на гостросюжетність, але кінець не відповідає на питання хто вбивця, а продовжує пошук ефемерних відповідей на філософські запитання.
Сюжет
Сюжет розвивається у 60-ті роки у Лондоні, де з’явилися нові погляди на життя у вигляді вільних стосунків, любові до рок-н-ролу, фешн-революції з появою міні-спідниць. Антоніоні особисто відчув швидкоплинність моди, тому попросив художника по костюмах розробити для персонажів наряди «майбутнього», тобто передбачити, що буде модним через кілька років, щоб в момент виходу фільм потрапив у саму точку [4]. Так і сталося: усі персонажі фільму були одягнені за останніми тенденціями – як головний герой, так і герої епізодичних ролей.
Головний герой – Томас, модний та успішний фотограф Лондона. Його прототипом був Девід Бейлі – відомий у 60-ті англійський фотограф. Антоніоні не випадково виділяє образ фотографа – ця професія дає право заглядати та закарбувати момент, обставини навіть якщо заради цього потрібно порушити особисті кордони людини. Головний герой вважає, що може втручатися в особисте життя людей без дозволу. Підтвердженням цьому є показова сцена, у якій фотографу говорять, що не можна знімати людей без дозволу, на що він абсолютно спокійно відповідає, що це його робота та не відчуває провини через це. Томас комунікує з мімами, фотографує робітників заводу, бігає за голубами та знімає побачення двох людей, що пізніше обертається вбивством.
Харасмент Томаса
Томас небагатослівний персонаж. Він живе у світі, у якому головне це мистецтво. Але варто зауважити, що за оцінкою сучасності Томаса можна назвати сексистом. Він взагалі не сприймає жінку як особистість, для нього жінка є доповненням до фотографії, легкою здобиччю, яку так просто обдурити. Це проявляється у сцені з жінкою, яка є власницею антикварної лавки. Томас зробив висновок, що він може з легкістю домовитися з нею та отримати бажане за багато меншою ціною. Моделі, які до нього приходили, для нього нічого не значили, він не слухав їх та аб’юзивно до них ставився. У сцені, де Томас залишається з двома моделями на одинці, він насильно роздягає дівчину, яку надалі підбурює роздягати іншу. Фотограф притягав жінок до сексу через свій статус та авторитетність.
Головний герой заплутався та не знає як правильно жити далі. З одного боку, йому подобається бути у вирії подій, але при цьому він хоче накопичити грошей та жити тихим життям. Його погляди супроводжують повні сперечання. В одній сцені Томас не може визначитися чи є у нього дружина. Він остаточно не розуміє це дійсно так, чи він просто хоче так думати. З цих поглядів і починається нерозуміння, як відокремити реальність від ілюзії.
Сюжетна лінія має певну циклічність. Фільм починається з мімів та нами й закінчується. Мікеланджело Антоніоні використовував концепцію еліпсису, що має під собою певний розрив поміж сюжетних епізодів [2]. Що сталося в лондонському парку, звідки взявся труп, що було далі – ми нічого не знаємо. Так працює Антоніоні, це його авторський стиль. Він починає фільм з гостросюжетної зав’язки, а потім відводить увагу глядача у інший бік та ослаблює конфлікт і інтригу.
Кольорова гама фільму
Кольорова гама фільму має переважно зелений. Він має велике значення в історії. Головні події відбувалися у парку з зеленою травою. Важливість цієї сцени режисер передав через надмірну яскравість кадру. Усі епізоди, що мають стосунок до злочину, мають зелений акцент у кадрі.
Камера не стоїть статично, а направляє свою увагу на події та героїв у кадрі. Також є напливи на героя або навпаки суцільне його віддалення. Так сталося у фінальній сцені, де ми бачимо як герой з крупного плану переходить на дальній план. Цим режисер хоче показати малу людську значимість на противагу усього світу. У композиції кадрів існує перспектива, що передає глибину сюжету. Використовується правила третин, трикутників та напрямні лінії.
Аудіальний підтекст також має велике значення у фільмі. Звук присутній там, де за логікою його бути не може. Так, наприклад, коли Томас повертається на місце злочину, йому здається, що хтось зняв запобіжник з пістолета й зараз вистрелить у нього. Або ж у фінальній сцені фотограф підкидає невидимого м’яча та чує звук його відбиття.
Монтаж
Монтаж доволі простий, без спецефектів. У фільмі порушується монтаж за крупностями – можуть повторюватися крупні кадри та несподівано з’являтися дуже дальні плани. Також присутній монтаж за фазою руху, де головний герой біжить в один бік у кадрі.
Антоніоні питає у глядача що є реальністю, чому ми бачимо її саме такою, наскільки далеко ми підемо у пошуках реальності, що дає нам відчуття спокою та у чому полягає різниця між звичайним спостереженням та нахабним втручанням у чуже життя.
Філософія фільму
У фільмі також показується як працює суспільство та наскільки працюють механізми обміну. Наприклад, сцена, де Томас обмінює плівку на номер телефону Ванесси, дівчини з парку. Вона дає йому записку з неіснуючим номером телефону, він – не ту плівку, яку вона вимагала. Це двосторонній обман, у якому відбувся обмін, але ніхто так і не отримав бажаного.
Також Антоніоні демонструє, що речі мають цінності тільки за умовою, якщо хтось це оцінить, сенс має значення тільки у контексті. Головний герой потрапляє на концерт, під час якого гітарист розбиває свою гітару. Томасу вдається отримати уламок від усім омріяної гітари. Після отримання «трофею» головний герой викидає уламок, адже він був цінним у певному контексті, зараз це звичайне сміття.
Фінал має велике значення, адже під час видуманої гри мімів Томас переходить через кордон, де матеріальний світ виштовханий фантазією та творчістю. Томас звільняється від ярликів та неправильних цінностей та оновлюється.
Отже, фільм «Фотозбільшення» є наочним прикладом того, що чим більше людина шукає сенс та збільшує фрагмент реальності, тим більше абстрактною та недоступною вона стає. Фільм має великий філософський підтекст, який спочатку приховується за псевдодетективною історією. «Фотозбільшення» не схожий на фільми сучасної масової культури. Фільм не дає відповіді на потрібні запитання, а навпаки залишає глядача наодинці з купою думок.
